Тисни на картинку та передплачуй газету "Христинівська сорока" не виходячи з дому
Реклама
Запрошуємо до співпраці
Шановні друзі!
Якщо у Вас є цікава інформація, Вам стало відомо, що десь щось сталося чи тільки має відбутися, почули нові христинівські плітки, або ж Ви переконані, що про щось потрібно написати - повідомляйте! E-Mail для зв'язку: Тел.: 063-810-54-36 097-704-51-82 (Неситов Олександр Віталійович) Конфіденційність гарантується. За цікаві повідомлення - невелика винагорода. Пишіть, телефонуйте. Можливо, подарунок чекає саме Вас!
Політика влади у галузі культури в 20-30 рр. в першу чергу передбачала у короткий строк ліквідувати неписьменність, створити систему народної освіти, а усю гуманітарну сферу перетворити в інструмент ідеологічного впливу. Важливим завданням в середині 20-х рр. була ліквідація неписемності. В селі Христинівка на 1925 р. діяла 4-х класна школа (охоплювала майже 48% дітей шкільного віку /8-15 років/, діяла в приміщенні сучасного дитячого садка в центрі села), для дорослого населення при школі діяв лікнеп. Після прийняття постанови від 25 лютого 1930 року «Про загальне обов'язкове навчання» кількість дітей, які навчалися в школі постійно зростає з 210 учнів до 472 на 1941 р. З 1936 року в школі з року в рік додавався клас (1937 – 8 кл.; 1938 – 9кл.; 1939 – 10 кл. так звана «прогресивка»). Школа напередодні війни стає десятирічною. Учні сусідніх сіл Угловати, Шукайводи, Розсішок навчалися в старших класах сільської школи. Відомі вчителі та директори школи у довоєнний період. Це Костенко (викладав рос.мову), Герасименко, Бебешко М.Т. (директор 1934-1936 рр), Рибак Антон Аксентійович (директор 1936-1939); Нещадим П.А.(директор, учитель біології), Каліновський (учитель історії), Кащук (завуч, учитель російської мови), Міщенко (учитель математики). Окремо слід згадати Кочубінську Анфію Федорівну (учителя молодших класів), яка була нагороджена орденом Леніна за педагогічну діяльність.
Село Христинівка в період Великої Вітчизняної війни.
Війна для жителів Христинівщини розпочалася вже з перших повідомлень про оголошення воєнного стану та про мобілізацію військовозобов'язаних у зв'язку з початком Великої Вітчизняної війни. На збірні пункти у військкомати Христинівки та Умані організовано прибували колгоспники, робітники, інтелігенція з 1905 року по 1918 рік народження. Їх супроводжували родичі, друзі, які дають наказ воїнам мужньо захищати рідну землю і якнайшвидше знищити загарбника та повернутися з перемогою. У повідомленнях газети «Колгоспник Христинівщини» (кінець червня 1941 р) зустрічаємо інформацію про мітинги колгоспників району, залізничного депо в зв'язку з початком війни: «...перемога буде за нами, не топтати ворогові наших широких родючих земель»
«...Колгоспники Христинівщини зобов'язалися чесно й самовіддано, продуктивно працювати на своїй ділянці роботи, на колгоспному виробництві, зібрати високий урожай».
«...Залізничники! Всі як один, станемо на захист своєї Батьківщини, знищимо фашистського звіра».
Протягом кінця червня та середини липня жителі села та робітники залізничного вузла добровільно вступають в загони народного ополчення, де вивчають військову підготовку, слухають лекції по протиповітряній обороні, проводять політбесіди. В селі відчувається дисципліна і організованість. Кожне підприємство, установа і вулиця охороняються колгоспниками і робітниками. На залізниці було створені групи самозахисту і сприяння винищувальним батальйонам. Із спогадів жителів села: Бутюк Л.В., Ременяк Г.В. «Відчувався подих війни... На залізничній станції зосередилась велика кількість людей, які тікали від війни... На захід майже не прямували ешелони, все більше на схід».
Радянські війська відступали. Жителі села допомагали евакуювати найбільш цінне майно, яке вивозили у безпечний від війни район. 30 липня 1941 року – день початку окупації німецько-румунськими військами Христинівки.
Із спогадів Коломієць Федосії Антонівни (1926 р.н) про початок окупації с. Христинівка: «...Ми з сестрою вперше побачили німецьких солдат, вони приїхали кількома мотоциклами, пізніше прибула машина. Німці розклеїли кілька листівок, які були написані на німецькій та російській мовах. В них говорилось про встановлення нової влади, яка принесла звільнення від більшовицької тиранії».
Із спогадів Скрипник Ольги Давидівни (1925 р.н) про перші репресії гітлерівців: «...Через залізничну станцію прогнали багатьох полонених червоноармійців, разом з ними були і цивільні, кількох я впізнала в обличчя. Це були місцеві активісти, які до війни працювали в міських установах».
Із спогадів Момонт П.С. про розпорядження окупаційної влади: «...Кожен, хто переховує військовополонених чи надає медичну допомогу пораненим червоноармійцям – підлягає розстрілу». Не зважаючи на загрозу, місцеве населення не лише переховувало оточенців, євреїв, лікувало поранених, а й допомагало підпільникам. Так, за допомогою патріотів, був створений у сусідній Верхнячці підпільний шпиталь, який допоміг повернути до боєздатності багатьох патріотів.
З перших днів фашистські окупанти приступили до виконання нелюдської політики по знищенню слов'янської раси. За період окупації у Христинівському районі було розстріляно 5838 чоловік (на жаль, не вдалося з'ясувати точну кількість загиблих жителів села). Епіцентром втілення пекельної фашистської програми агресії і «очищення» захоплених територій від «небажаних елементів», обезлюднення стала на Черкащині Умань. Тут, було розстріляно гітлерівцями в Сухому Яру понад 25 тисяч мирних жителів. Крім цього, щодня в Уманському таборі для військовополонених в так званій «Уманській ямі» від нелюдських умов утримання загинуло 60-70 тис. військовополонених.
В Христинівському районі був створений концтабір – в'язниця в селі Івангород. Із спогадів жителя села Юхимчука Нестора Максимовича: «...Знайомий з міста переказував, що бачив за колючим дротом Уманської ями жителя с. Христинівки, він просив передати привіт рідним. Знаю, що були випадки, коли рідним вдавалося викупити рідного з полону».
В роки окупації Черкащини гітлерівці почали насильно відправляти місцевих жителів на каторжні роботи до Німеччини. Так, з Христинівського району вивезено 4 тисячі. Місцеві жителі Швець Анна Несторівна, Момонт Явтух Федорович розповідають, що: «...більше сотні молодих юнаків і дівчат в грудні 1941 року було насильно вивезені в Німеччину для виконання примусових робіт в сільському господарстві».
Окремою сторінкою в історії села в зазначений період є тема, яку дослідники намагалися не згадувати. Але історія вимагає правди. Тому спогади односельців цьому підтвердження.
Через кілька днів після німецької окупації на території села була утворена за наказом німецької окупаційної влади поліцейська дільниця, (розташована навпроти сучасного будинку культури) начальником якої було призначено Гончара Станіслава, його заступником – Коцюбу Анатолія. Вісім поліцаїв (Мельник Семен, Безуглий Євген, Тихонюк, Вовк Сергій, Олійник Марко, Олійник Захар, Чуба Федір, Котюк Василь), виконували злочинні накази фашистів (залучали людей до роботи в колгоспі, допомагали вивозити місцевих жителів на каторжні роботи до Німеччини, виявляти комуністів і прихильників (активістів) радянської влади, підтримувати порядок). Старостою села був Коваль Трохим, пізніше Кулеша Радіон. Що змусило цих людей перейти на бік ворога – невідомо. Але радянська влада, час та пам'ять односельців жорстоко покарали цих людей.
На початку серпня 1941 року в селі з'явилися і діячі Організації Українських Націоналістів завданням, яких була організація місцевих органів самоуправління майбутньої Української держави, яку сподівалися відродити за сприяння німецького командування. Відразу ж організували сходку селян, на якій було обговорено ситуацію, в якій опинилася вся Україна і їхнє село. Крім обрання органів самоуправління на чолі з старостою була спроба відновити навчання в школі (невдала). Діяльність ОУН не знайшла підтримки в жителів села. їхня подальша доля невідома.
В постанові ЦК ВКП (б) 18 липня 1941 року «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ (текст якої повністю так і не був опублікований) наголошувалося, що багато офіційно затверджених керівників підпілля дезертирували. І за це їхнє дезертирство потім розплачувалися власним життям патріоти, які діяли на власний ризик.
У селі Христинівка антифашистську підпільну організацію створили брати Панченки – сини так званого «ворога народу»... І таких прикладів немало. Тому, можливо, і не випадковим було те, що про боротьбу партизан і підпільників України тривалий час замовчували (до речі, навіть Київський музей партизанської слави, створений в роки війни, у повоєнні роки був ліквідований за вказівкою Л.М.Кагановича).
Підпільницький рух Христинівки – гордість жителів села. Для уважного читача – це матеріал для роздумів, для правильної оцінки історії, сприйняття її такою, якою вона була, щоб не повторювати помилок у виборі свого шляху на крутих поворотах долі Вітчизни.
Троє друзів-односельчан, яким недавно вдалося втекти біля Умані з німецького полону, говорили пошепки. Це були молоді військові командири Степан Городнюк, Михайло Тодорчук та Іван Кравчук. До розмови прислухалась і Марія – Михайлова дружина. Говорили небагато, а більше серцями розуміли один одного. Батьківщина була у вогні, вона кликала вірних синів.
Комсомолець Кравчук та три молоді комуністи тієї ночі поклялися віддати всі сили священній боротьбі, щоб не топтав ворог наших квітучих нив, не заносив кривавого ножа над старим батьком, не затягував петлі на шиї матері. Хай скрізь його жде ненависть і жорстока помста.
Командиром створеної підпільно-диверсійної групи вибрали Кравчука. Степан Городнюк і Михайло Тодорчук дістали зброю, Іван Кравчук влаштувався на вантажну службу на ст. Христинівка, щоб проводити там підпільну роботу серед залізничників. Крім того, знаючи графіки руху і маршрути поїздів, звідси зручніше було керувати диверсіями на залізниці. До групи скоро приєднались брати Панченки – Олександр і Василь та молода вчителька Євдокія Іщук. На початку 1942 року Кравчук зблизився на залізниці з Петром Плахотнюком, Іваном Сокуром та Володимиром Авраменком. Дізнавшись, що вони комсомольці, Кравчук запропонував їм вступити до підпільної групи. Та виявилося, що в них уже існує подібна організація, якою керує старший політрук Григорій Рожков (підпільна кличка Ткаченко). Залізничники охоче приєдналися до групи Кравчука.
Більшовицько-комсомольське підпілля зміцніло і тепер приступило до активних дій. Ті, хто працював на залізниці, направляли вагони не за призначенням, знищували документи на вантажі. А в травні 1942 року на перегоні Шукайвода – Севастянівка підпільники розібрали колію і ворожий ешелон, що йшов на схід, полетів під укіс. На 12 годин був затриманий рух на залізниці.
В цей час до групи месників приєдналися Євгенія Єфременко та брат Василя і Олександра Йосип Панченко, військовий фельдшер, який утік з полону аж із самої Німеччини. 16-річна Лєна Іщук стала розвідницею і вірною помічницею своєї сестри Марії Тодорчук, а 12-річний Стьопа теж не хотів відставати від брата Михайла Тодорчука.
У жовтні 1942 року група Тодорчука недалеко від станції Христинівка пустила під укіс другий ешелон. Заметушились гестапівці. Почалися масові арешти, 85 заручників схопили озвірілі фашисти, але натрапити на вірний слід не вдалося. 22 заручники були розстріляні на місці аварії, а інші пропали безвісти. Лише п'ятьом пощастило врятуватися. Яків Керез, Олександр Кукулинський, Михайло Юхимчук, Петро Миколайчук та Олександр Петров стали міцним і надійним поповненням підпільно-диверсійної групи. Машиніст Телятник узяв з собою в небезпечну дорогу і 15-річного сина, якого любив величати Миколою Миколайовичем. Тепер підпільники утворили дві групи. Сільською керував Михайло Тодорчук, а на станції – Петро Плахотнюк. Вони дістали радіоприймач, поширювали листівки, переховували радянських бійців, які тікали із концтаборів. Поранених влаштовували в с. Верхнячці, де їм таємно надавали допомогу лікар Кривенко та фельдшер Зіна Кошова.
8 жовтня залізнична аварія трапилась на ст.Христинівка. Це Петро Миколайчук, перевівши стрілки, на маневровий пустив транзитний ешелон, навантажений зерном і заводськими верстатами.
Хоробрі месники все більше і більше наводили жах на фашистів. Все частіше в селі і на станції з'являлися листівки. З вагонів безслідно зникала зброя, а ворожі гармати з Христинівки на схід уже прямували з розбитими замками. Коли диверсійна робота набувала все більшого розмаху, сільська поліція несподівано заарештувала Кравчука. Ясно було, що хтось вислідив і доніс у гестапо.
У гестапо прямих доказів не було. Лише підозра. Та це не заспокоювало командира підпільно-диверсійної групи, бо хоч нічого не вивідали шпигуни, але вони вже натрапили на слід.
По дорозі в Німеччину Кравчук утік і повернувся до Христинівки. Шпигуни шастали всюди, але підпільники були невловимі. Та з кожним днем їм ставало все важче і небезпечніше проводити підривну роботу. Налагодивши зв'язок з партизанським загоном Теліченка з села Верхнячки, вони домовились приєднатись до нього. Тільки цьому не судилося здійснитись. Загін під час однієї з операцій біля Яроватки потрапив у засаду і поніс численні втрати. Партизани, що залишилися, влилися до диверсійної групи.
В квітні 1943 року Михайло Тодорчук зв'язався із партизанським загоном, що діяв у гайсинських лісах, і скоро христинівська підпільно-диверсійна група увійшла до складу першого полку ім. Леніна другої партизанської бригади.
Командир загону товариш Кондратюк поставив перед підпільниками завдання: тримати постійний радіозв'язок з Москвою, збирати зброю, залучати надійних людей до організації, чинити постійні диверсії на залізниці. Поряд з цим негайно треба було організувати надійні квартири, щоб на деякий час переховати людей, які прибували в загін. До розмови час від часу приєднувався і начальник служби загону, що мав підпільну кличку Планета. Балакучий і жвавий, він усім цікавився, розпитував, намагався давати поради, підказки.
Скоро квартири були підготовлені. Планета прибув у Христинівку. Познайомившись із справами, він схвалив підпільників за оперативність і вмілу конспірацію. Особливо йому сподобалося сховище під хатою у Тодорчука, вхід до якого вів через духовку.
14 червня 1943 року знову полетів ворожий ешелон під укіс за 500 метрів від семафора. За вдало проведену операцію командир загону виніс підпільникам подяку. Цю звістку в Христинівку приніс Юрій Планета. Та в нього справи були не тільки в Христинівці. Якось треба було терміново виїхати в Маньківку, щоб розшукати радянських командирів, які там переховувались, і провести до загону. Машиніст Яків Керез провіз його на паровозі до Поташі і назад. Попрощався Планета з христинівцями і вирушив до Гайсина. По дорозі його схопили гестапівці. А будинок Христинівської жандармерії вдень і вночі пильнували кілька підпільників, причаївшись у надійних схованках. Хто переступить його поріг, боягузливо оглядаючись? Хто став провокатором?
Планета з гестапівцями поспішав до Панченків. І знову той же умовний стук у вікно. Знову ж та підла посмішка жалюгідного зрадника.
Брати Йосип, Олександр і Василь востаннє вийшли з рідної хати, де на долівці у розпачі билася мати, посилаючи прокляття гітлерівцям. Тієї ночі гестапівці схопили 16 підпільників. А машиніста Кереза при спробі втекти догнала автоматна черга. Лише не багатьом вдалося уникнути арешту. Планета видав усі явки, склади продовольства та боєприпасів. Підпільників кинули до Уманської в'язниці, а через кілька днів на околиці міста був схоплений Степан Городнюк. Почалися жахливі допити під тортурами. Месники трималися мужньо. Не страх смерті, а люта ненависть до ворога палала в їхніх очах. З кожним днем все нові й нові муки вигадували гестапівці. Михайлу Тодорчуку перерізали жили, і він після того вже не володів руками. Його дружину Марію, вагітну жінку, били до непритомності. Чоловікам виривали нігті, викручували руки, закладали у двері пальці і тиснули, аж поки чувся тріск переламаних кісток. Городнюк за кілька днів став зовсім сивим. Замученого, у кривавих синцях його тепер важко було впізнати. Тільки очі, глибокі розумні очі, говорили про незламність його волі. А Планета слизнюком крутився навколо катів, ніби відчуваючи якусь насолоду від людських страждань. Усе, що тільки міг знати, розповідав ворогам про кожного підпільника.
Тим часом партизани і підпільники, яким вдалося уникнути арешту, жорстоко мстили ворогам. Лише протягом серпня було вчинено кілька залізничних диверсій. Командир партизанського загону Кондратюк дав наказ розвідати про охорону в'язниці і визволити заарештованих. Зв'язкова Лєна Іщук крадькома передала у в'язницю записку. Підпільники у відповідь на крихітному папірці накреслили план і розташування варти. Марія Тодорчук, розвантажуючи твердий, як камінь, наполовину з просяною мукою хліб, передала Лєні папірець. І не помітила, як за нею стежили хижі очі невідомої жінки, яка теж чомусь опинилась за колючим дротом. Як дорогоцінний скарб, схопила Лєна той клаптик паперу. Не чуючи під собою землі, поспішала в Христинівку, і серце в юних грудях тріпотіло, мов сполохана пташка. А навздогінці за нею мчали гестапівці. Увійшла дівчина у хату, розчесала довгі коси і стала заплітати. Збиралася в нову дорогу – до партизанів. І тут принесло поліцая. Принишкла Лєна в іншій кімнаті, а той почав плести батькам різні теревені, підозріло поглядаючи навколо. Незабаром з'явилися два гестапівці. Так і забрали Лєну з незаплетеною косою. Скрутивши до болю руки, три озброєних до зубів хижаки повели її. Повели юну і горду навіки з батьківської хати. Дівчину чекали ті ж страхітливі муки, що й інших підпільників.
І 17 нескорених месників незабаром померли. Розстріляли їх у Сухому Яру, біля Умані. Це було в ніч на 22 листопада 1943 року. Стьопу вивезли до Німеччини. Одна Лєна Іщук залишилася у в'язниці, її катували майже кожного дня. І вже перед самим приходом радянських воїнів, 7 січня 1944 року, дівчину повезли на страту. Коли Лєна побачила на вулиці гурт людей, то вона гордо підняла голову і на повний голос гукнула:
- Люди, бийте фашистів! Наші близько!
Із підпільників, що були заарештовані, залишився в живих тільки Стьопа Тодорчук, який повернувся з Німеччини після великої Перемоги. Хоробрі патріоти-підпільники до останньої хвилини були вірні Батьківщині, за яку віддали свою молодість, своє життя. Ось вони, сміливі й відважні. Тодорчук Михайло, Тодорчук Марія, Городнюк Степан, Іщук Лєна, Панченко Йосип, Панченко Олександр, Панченко Василь, Іщук Євдокія, Керез Яків, Миколайчук Петро, Кукулинський Олександр, Юхимчук Михайло, Рожков Григорій (Ткаченко), Телятник Микола (батько), Телятник Микола (син).
Разом з підпільниками загинули також верхняцький лікар Кривенко та фельдшер Зіна Кошова.
Жителі села билися з ворогом і у складі інтернаціональних загонів руху Опору у Франції та Бельгії.
Після війни живими та покаліченими до дому повернулися 209 фронтовиків.
Дорогою ціною заплатила Христинівщина, як і весь український народ за мирне небо над головою. Ми, нащадки героїв, завжди будемо пам'ятати і шанувати їх подвиг.
Повоєнний період в історії села.
Відбудова господарства та відновлення культурно-освітніх установ села розпочалися відразу ж після визволення з-під фашистської окупації. Умови були надзвичайно складні. Фашисти завдали величезної шкоди господарству Христинівки: зруйнували і пограбували колгоспи і радгоспи, МТС, вивезли до Німеччини тисячі голів худоби, вивели з ладу паровозне і вагонне депо, водонасосну станцію, знищили залізничний вокзал. Незважаючи на великі руйнування, трудящі станції (серед яких було немало односельців) напружено працювали і вже на десятий день після визволення залізничний вузол відновив свою роботу.
Складною була ситуація у господарстві села. Колгоспи були пограбовані. На їх господарствах не залишилось будівель, худоби, інвентарю. Щоб відновити зруйноване господарство, потрібні були велетенські зусилля трудящих села. Усвідомлення того, що ці зусилля потрібні для остаточної перемоги над ворогом, надавало людям сил терпіти голод, холод, злигодні і працювати фактично безплатно, виконуючи і перевиконуючи норми виробітку.
Місцеву владу на той час очолив Титюченко Никін Омелянович (1944-1947 рр). згодом – Капітан Мина Архипович. У післявоєнний період сільрада розташовувалася в центрі села (біля сучасного Будинку культури).
В середині 50-х років колгосп ім. Калініна розпочав будівництво нового приміщення, де спочатку були дитячі ясла, а згодом сільрада (сучасне приміщення). Слід згадати інших голів сільради – Безносюка Якова Корнійовича, Діденка, Кулешу Бориса Івановича, Коваля Павла та інших.
Хоча війна закінчилася, держава продовжувала вимагати від колгоспів виконання і перевиконання хлібопоставок. У 1946 році сталася посуха. Розпочався голод, який зачепив жителів села. Знову протягом 1946-1947 рр. гинуло багато людей. Число жертв голодомору у селі невідоме. Облік голодних смертей не проводився.
Важке становище селянства обумовлювалося і відсутністю свободи пересування (зі спогадів Дядюк Софії Мефодіївни, 1931 р.н.) « ...до війни закінчила два класи школи, після війни – третій і четвертий. Коли розпочався голод, змушена для того, щоб вижити, залишити школу та піти працювати обліковцем в сільраду. Величезні зусилля потрібні були для того, щоб залишити село і тільки особисте втручання голови райвиконкому дало мені можливість влаштуватись на роботу: спочатку робітницею овочевої бази, а згодом станційним робітником . І тільки у 1961 році я повернулась до колгоспу».
Проведення грошової реформи в 1947 році, в результаті якої населення, по суті втратило свої заощадження, а також державні позики – негативно вплинули на матеріальний добробут населення. Існували й труднощі (для чоловіків – 210 трудоднів, для жінок – 120 трудоднів) та важкі натурподатки (за теля – 1 цнт. хліба, за город, дерева...). В 1947 році на польових роботах ще використовували велику рогату худобу, а на рубежі 1948-1949 рр. в селі з'являється кілька тракторів та вантажний автомобіль.
Місцева влада приділяла увагу школі. Після війни школа стала семирічною (до війни – десятирічка), або так названа «прогресивка». В класах навчалися діти різного віку, бо процес навчання був перерваний війною. Педагогічний колектив школи очолив у 1944 (травень) – 1946 рр. Березніцький Микола Васильович, а з 1946 по 1970 рік – Штурман Яків Маркович. Навчання проводилося в двох приміщеннях ( 1-ше – в центрі, де сучасний дитсадок «Берізка» та 2-ге – «у волості» – біля сучасної школи). «Волость» – глиняний будинок, який містив 5 кімнат (класів) та 2 квартири (для вчителів, які не мали власного житла). В 1952 із збільшенням кількості учнів школа села Христинівки стає «десятирічкою». На початок 50-х рр. кількість учнів, які навчалися становила – 550 учнів, а педагогічних працівників – 35 учителів. З 1970 по 1989 роки директором школи працює Бугай Михайло Юхимович. З його ініціативи збудовано в 1989 році сучасне приміщення школи. Директором школи, в період з 1989 року по 2003 рік був Коломієць Анатолій Никифорович. З 2003 року по 2009 школу очолював Собовий Іван Архипович. А з січня 2009 року – Суржко Катерина Володимирівна.
В 1950 році відбулися зміни на краще в зв'язку з укрупненням с/г підприємств села в одне. Очолив колгосп ім. Калініна Шкатюк Григорій Титович. Це був добрий господар села. За роки його перебування на посаді голови колгоспу відбулося зростання виробництва с/г продукції та тваринництва і розвиток матеріально-технічної бази колгоспу. В якійсь мірі зросла продуктивність праці колгоспників, поскільки було піднесено їх матеріальну зацікавленість в результаті праці. Якщо до війни вартість трудодня становила хлібом – 4,8 кг, грошима – 1 крб, 85 коп., то у 1959 році відповідно 1,8 кг – 8 крб, 12 коп. В 1960-1965 рр. зросла оплата праці. Для колгоспників було введено гарантовану грошову оплату, а також пенсійне забезпечення. Було скасовано прикріплення жителів села до місця проживання, поскільки селяни отримали паспорти і самостійно вирішували питання про місце свого проживання і заняття. Прискорення соціально-економічного розвитку суспільства змінило життя на краще і жителів села. Відбулася електрифікація певних районів села. Так, наприклад, подача струму електродизелем з Христинівського відділення до будинку волості (школи). До і після війни в спільному приміщенні знаходились магазин і сільрада. Зал засідання в сільраді використовували як клуб. В 1964 році був побудований новий будинок культури. Раніше (в 1957 р) відбулося спорудження обеліску Слави загиблим воїнам під час Великої Вітчизняної війни. Поряд учні школи та жителі села створили парк з берізок та каштанів. На території північно-західної частини села в 1961 р було збудовано цегельний завод, який забезпечив своєю продукцією не тільки жителів села, а й району.
В 1963 році сільськогосподарське господарство ім. Калініна, з площею 2800 га ораних земель входить до складу Верхняцької дослідної селекційної станції. На території господарства створюється агровідділ Верхняцької дослідної селекційної станції. В проведенні наукових досліджень з агротехніки сільськогосподарських культур в зерно-бурякових польових сівозмінах приймали активну участь П.К. Демченко, П.Д. Рябушко, М.М. Мартинович, Л.І. Мартинович, В.Х. Радзивіл, І.П. Бугайова, М.А. Васильченко.
Сучасний магазин збудувало споживче товариство в 1967 р. Новобудови в центрі села та нове приміщення школи повинні були наочно продемонструвати, як змінилося життя за 50 років Радянської влади. Добробут селян повільно, але неухильно підвищувався. Наприкінці 60-х – поч. 70-х років деякі жителі села вже мали змогу придбати легковий автомобіль, меблі, побутову техніку.
В різні періоди виконували свій інтернаціональний обов'язок Гончар Петро Семенович (Куба), Гуркало Леонід Петрович, Дядюк Олег Прокопович, Дядюк Микола Васильович, Чорний Микола Андрійович (Афганістан).
В 1986 році сталася техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС. Ліквідаторами наслідків аварії були Чорний Микола Андрійович, Палашевський Сергій Володимирович, Белік Василь Володимирович (нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни»), Капітан Василь Петрович, Тодорчук Валентин Пантелейович, Морванюк Микола Олександрович, Момонт Сергій Євтухович, Баран Володимир Васильович, Вієцький Віталій Миколайович, Костік Василь Васильович, Федоренко Сергій Володимирович.
24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР проголосила Акт незалежності України. Закінчується радянська епоха і розпочинається період незалежної України. Цей період позначився і на місцевому рівні.
З утворенням незалежної України в 1991 році державне господарство ім. Калініна виходить з складу Верхняцької селекційної станції і утворюється державне науково-дослідне господарство «Нива», яке спеціалізується на вирощуванні елітних насіннєвих сортів пшениці. Господарство очолює Лук'янець Володимир Лукич (16.06.1956) з 31.12.1991 року по 24.02.1994 рік. Так на кінець 80-х - початку 90-х рр. хлібороби радгоспу «Нива» збирали до 59 цнт з гектара озимої пшениці, кукурудзи – понад 60 цнт з га, 380 цнт з га цукрових буряків. Неодноразово радгосп виходив переможцем у соціалістичному змаганні.
Завдяки зусиллям керівництва радгоспу (керівник В.Л. Лук'янець ) та активу села була здійснена газифікація та будівництво доріг з твердим покриттям. Велося будівництво квартир для працівників радгоспу.
Науково-дослідне господарство «Нива» в різні періоди очолювали такі керівники: З 24. 02.1994 по 18.09.1997 роки – Вакуленко Микола Олександрович (21.09.1949); З 18.09.1979 по 20.02.2003 роки – Піддубняк Віктор Олександрович (30.10.1953); З 20.02.2003 по 30.01.2007 роки – Борівський Анатолій Францович (25.09.1964); 3 30.01.2007 року – 2009 рік – Лобко Микола Григорович (21.05.1954); З 2009 року – Мітіогло Лариса Василівна.
В умовах розбудови незалежності української держави з'являються численні соціально-економічні труднощі, зумовлені цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних факторів. Так чи інакше вони вплинули на економічний розвиток нашого села. Основні показники виробництва с/г продукції з року в рік нестримно знижувалися. Кожного року ДГ КСП «Нива» стикалися з різкою нестачею паливно-мастильних речовин, мінеральних добрив. Постійними є проблеми з гербіцидами, запасними частинами до с/г техніки.
Внаслідок дискредитаційної цінової політики держави КСП «Нива» залишався фактично без прибутків.
Занепаду с/г виробництва сприяли і численні суб'єктивні фактори. Дедалі гострішими ставали соціальні проблеми. Найбільш болісною стала хронічна багаторічна невиплата заробітної плати працівникам сільського господарства. Це привело до того, що жителі села змушені були залишати село в пошуках нової роботи. В 90-х роках в дуже скрутному становищі опинилася школа, ФАП та Будинок культури. Кошти, які виділялися з певним запізненням з місцевого бюджету, в основному використовувалися для оплати праці. Але цих коштів було надто мало, тому в кінці 90-х років погашення заборгованості по заробітній платі, пенсіях іноді здійснювалися продовольчими товарами. Відповідно великою була заборгованість жителів села за житлово-комунальні послуги.
Надзвичайно важка ситуація з єдиним в селі закладом культури. Низька заробітна плата працівників, відсутність коштів на придбання палива, не кажучи вже про проведення капітального ремонту, не дають змогу молоді села повноцінно проводити своє дозвілля. Медична допомога населенню села надається ФАПом, який розташований в 2-х приміщеннях (в центрі села та на радгоспі).
Набагато активнішим стало суспільно-політичне життя. Жителі села стали активними членами новостворених політичних партій, осередки яких виникли в нашому районі. Найбільш чисельними і впливовими є СПУ (секретар Вієцький Віталій Миколайович), КПУ (секретар Кадуха Михайло Олександрович), УНП (секретар Попович Володимир Олександрович). Участь жителів села в різноманітних громадсько-політичних організаціях: ветеранів війни і праці (керівник Сопова Ліля Сергіївна), спілка ветеранів війни в Афганістані, чорнобильців.
Дещо кращою є ситуація в сфері торгівлі, особливо приватної. На території села з'явилося 5 приватних магазинів. Зріс асортимент товарів, покращилась їх якість, що в цілому задовольняє попит населення.
Є на сьогодення проблеми, які надзвичайно хвилюють. Це призупинення житлобудівництва за рахунок державних централізованих коштів. Смертність перевищує народжуваність у три рази. Не кращі часи переживають заклади освіти, культури, охорони здоров'я, єдиним досягненням у цих галузях є те, що відсутні затримки з виплатою заробітної плати, хоча і низькою. В зв'язку з цим посилився відтік населення в пошуках роботи, кращого життя, виїжджають жителі села Христинівка в європейські країни, а ті, що залишилися, сподіваються на позитивні зрушення в суспільстві в майбутньому.
В цілому, населення с. Христинівка дивиться в майбутнє з оптимізмом. Йому є на кого рівнятися і ким гордитися. Щедра земля нашого краю давала не лише високі врожаї. В першу чергу вона зростила людей працьовитих, талановитих, які примножують славу рідного села. Значний вклад, в різні роки, для села Христинівки зробили Хоменко Василь Прокопович – агроном, Мазурик Лідія Федосіївна – зав. молочно-тваринницькою фермою, Кириченко Ілларіон Григорович – працівник агровідділу, Камінський Самуїл Андрійович – керуючий відділком, Ільченко Сергій Макарович – бригадир ВРП, Котюк С.К. – працівник локомотивного депо, Галюк Єфрем Іванович – організатор сільського господарства, Кадуха Михайло Олександрович – механік, Подолянець Олександр Адамович – механізатор, Гончарук Іван Степанович – механізатор, Наконечнюк Іван Лукянович – механізатор, Гуркало Петро Дмитрович – механізатор, Главацький Віктор Іванович – механізатор, Діденко Павліна Іванівна – механізатор, Гончарук Ольга – механізатор, Притика Катерина – механізатор, Горбач Казимір Францович – бригадир-садівник (заклав і виростив три фруктових сади), Демченко Анатолій Янович – бригадир тракторної бригади, Піскун Анатолій Іларіонович – головний інженер господарства «Нива», Ветребенько Микола Олексійович, Хоменко Микола Мусійович – зав ФАПом з 1947 по 1983 роки, Гринчук Микола Федорович – зав. ФАПом з 1983 по 1992 роки, Гуркало Леся Іванівна – зав ФАПом з 2000 року.
Нагороджені орденами «Леніна» доярки господарства: Бевз Марія Олексіївна, Заїкіна Ірина Іванівна, Кулеша Марія Казимірівна, Сторожук Валентина Олексіївна (орден «Трудової Слави III ступеня»), Чайка Марія Іванівна, свинарка Гарбач Марія Казимирівна (орден Леніна в 1975 році), Федоренко Лідія Олексіївна (орден Леніна в 1975 році), Притика Катерина Василівна (орден «Червоного прапора»), Ветребенько Г.Л. (орден «Знак пошани»), Кравчук В.Д. (Грамота Президії Верховної Ради УРСР).
Вихідці з села Христинівки працюють та працювали на різних посадах районного рівня: Дядюк Людмила Володимирівна – начальник планового відділу, Лісовенко Володимир Петрович – зав. відділом сільського господарства, Капітан-Мазурик Людмила Вікторівна – зав. РАГС, Дядюк Ігор Миколайович – старший державний податковий інспектор, Єськова Неля Василівна – лікар-терапевт Христинівської залізничної лікарні, та багато інших працівників.
Головами сільської Ради були: 1944-1947 Титюченко Никін Омельянович 1947-1951 Капітан Мина Архипович 1951-1955 Безносюк Яків Корнійович 1955-1959 Кулеша Борис Іванович 1959-1962 Діденко М.Т. 1962-1975 Коваль Павло Григорович 1976-1981 Борисюк А.С. 1981-1982 Підвальний І.3. 1983-1986 Борисюк А.С. 1986-1992 Крочак Олексій Сергійович 1992-2002 Чверкалюк Микола Миколайович 2002-2006 Крочак Олексій Сергійович З 2006 Романенко Юрій Іванович
Если вы встречаетесь с одной и той же девушкой больше месяца, для вас начинает работать программа лояльности! Количество букетов в качестве платы за соединение сокращается вдвое, а поконфетная тарификация начинается с первой секунды. Оставаясь с этой же девушкой на протяжении года, вы получаете связь без платы за соединение и предложение перейти на контрактное обслуживание с пожизненным сохранением номера.
Погода
Співпраця
До уваги керівників підприємств, установ та організацій! Якщо у вас виникає потреба повідомити христинівчанам якусь інформацію, прозвітуватися про проведену роботу чи оприлюднити якісь інші матеріали (окрім реклами), надсилайте їх на E-Mail: admin@khrystynivka.com або через форму "Зв'язок з адміністрацією" і в найкоротші терміни Ваш матеріал з'явиться на сторінках нашого сайту. Розміщення БЕЗКОШТОВНЕ (за винятком рекламних матеріалів)
Ми будемо дуже вдячні, якщо Ви встановите нашу кнопку на сторінках Вашого сайту чи блогу
HTML-код
BB-код
HTML-код
BB-код
Статистика
Онлайн всього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Використання матерiалiв сайту "Провінційне містечко Христинівка" дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань - гiперпосилання) на www.khrystynivka.com Передрук, копiювання або вiдтворення iнформацiї, що мiстить підпис "Олександр Неситов" у будь-якiй формi суворо забороняється. Дозвіл на публікацію даних матеріалів можна отримати звернувшись безпосередньо до автора. Адміністрація сайту може не розділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за розміщені матеріали, коментарі користувачів, за достовірність приватних оголошень, привітань та реклами. автосалон центральный москва отзывы
