Тисни на картинку та передплачуй газету "Христинівська сорока" не виходячи з дому
Реклама
Запрошуємо до співпраці
Шановні друзі!
Якщо у Вас є цікава інформація, Вам стало відомо, що десь щось сталося чи тільки має відбутися, почули нові христинівські плітки, або ж Ви переконані, що про щось потрібно написати - повідомляйте! E-Mail для зв'язку: Тел.: 063-810-54-36 097-704-51-82 (Неситов Олександр Віталійович) Конфіденційність гарантується. За цікаві повідомлення - невелика винагорода. Пишіть, телефонуйте. Можливо, подарунок чекає саме Вас!
Села, як і люди, мають свою долю. Одні називають цю долю історією, інші – легендою. В «Сказании о населённых местностях Киевской губернии» від 1864 року Лаврентія Похилевича сказано: «Ботвиновка, село при речке Конель, в двух верстах выше Цыбермановки (Липовецкой). Жителей обоего пола 547; земли 1232 десятин, церковь Богословская, деревянная, 7-го класса, построена 1751 года».
Ці кілька рядків вмістили долю Ботвинівки протягом трьох століть. Ботвинівку в датах, фактах, іменах, легендах і переказах допомогли відтворити жителі села Загороднюк Ярина Семенівна, 1914 р.н., Столович Михайло Миколайович, 1924 р.н., Шаповал Ксенія Іванівна, 1925 р.н., Дунда Сергій Миколайович, 1928 р.н., Сидун Юрій Овсентійович, 1941 р.н.
Прохання до тих, хто буде читати даний матеріал, доповнити або спростувати наведені факти.
Село Ботвинівка знаходиться на північний схід від районного центру м. Христинівки на відстані 25 км. На сході межує з с.Гребля, на півночі з с.Степівка Монастирищенського р-ну, на заході з с.Зоряне, на півдні з с.Ліщинівка.
Село відоме з 17 століття. В 17 столітті Ботвинівка входила до складу Уманщини, яка в свою чергу належала до Брацлавського воєводства. Площа села – 169,5 га. На території села виявлено залишки Трипільської культури.
З корисних копалин найбільше значення мають будівельні матеріали: глина, пісок, граніт, лабрадорит.
За версією Леоніда Дяченка село Ботвинівка було осаджене козаками стихійно (самозахватом) в кінці XVI ст., близько 1575 року, а можливо 1575 року, а можливо й раніше, тому і назва народна. На його думку, назва села походить від слова – ботвина, колись була страва з такою назвою, її готували з квашеного листя. Мабуть, на місті села було багато потрібних рослин, щоб їх листя можна було квасити, а потім використовувати для приготування цієї страви.
Є в історії назви села й інша версія, яка пов’язана з іменем козака Івана Ботвина – хороброго ватажка, що відважно бився і загинув в бою. Він похований в козацькому кургані. Нині це місце є історичною пам’яткою (площа 3.44га, поле № 10 ). Козацький шлях з того часу вимірювався відстанями: до могили Івана Ботвина та – за могилу. Поселення, що утворилося на даній території вздовж річки Руди стало називатися Ботвинівка.
Шляхом повз курган скакало військо Северина Наливайка та Богдана Хмельницького, польських карателів, військо турків і татар. На козацькім кургані Івана Ботвина стоїть сьогодні інший пам’ятник – невідомому герою недавньої війни.
Чи то від давності часу, чи то від важкої туги ліг спочити козацький курган, розрівнявся, став родючим полем, а Ботвинівка й далі несе свій важкий хрест та згадує в легендах і переказах своїх героїв, не забуваючи згадати добрим словом й свого засновника – Івана Ботвина.
Мало хто з сучасних жителів села знає і про те, що куток Загребля до початку XX ст. носив назву Соколівський. А повідав нам його трагічну історію пенсіонер Сергій Миколайович Дунда.
Було це на початку XIX століття. «Казьонне» село Соколівка (нині Жашківського району) мало розквартирований гвардійський полк. З милостивої руки царя всім воякам, які вірою і правдою відслужили 25 років, надавалась десятина землі. Незайманими на той час були землі на північ від Ботвинівки. Саме тут і отримали свої наділи предки нинішніх Дундів, Слюсарських, Білопільських. Територію, зайняту переселенцями, стали називати Соколівкою. Саме з того часу й почалася справжня трагедія, за яку повинно бути соромно і нам, сьогоднішнім ботвинівцям.
Відставні вояки почали обживатися на новому місці: будували хати, перевозили сім’ї. Місцеві ж жителі перевертали вози з глиною, жорстоко били чужаків, не допускаючи до глинища. Навіть не давали ховати померлих, і переселенці змушені були відкрити своє кладовище. І понині журливо похилилися одинокі хрести на запалих могилах давнього-предавнього цвинтаря.
Противилась переселенцям, здавалось, і сама природа. Щороку повінь розмивала греблю, відділяючи соколівців від Ботвинівки, а вони насипали її знову і знову... Тільки в минулому столітті гребля і міст знищувалися 12 разів. Останній раз – в березні 2003 року.
Уже давно куток Соколівський став історією, нащадки «казьонних людей» нині називаються загреблянами. Та в сучасних Дундів, Слюсарських, Білопільських збереглася безмежна прадідівська доброта, щирість, порядність і несказанна працьовитість.
Жовтень 2009 року... Стоїть, як твердиня, новозбудований міст на Загреблю і впевненою ходою йде по ньому на дідову Соколівку правнук відставного військового царської армії Олексія Даниловича – Сергій Миколайович Дунда. Історією свого роду він гордиться по праву. (Історію Загреблі записала Л.БОЙКО, зав. бібліотечним філіалом, с.Ботвинівка.)
Також у ХІХ столітті в селі Дзендзелівка Маньківського району стояв розквартирований гвардійський полк. По милості царя вояки даного полку отримали земельні наділи у Ботвинівці. Так утворився Дзендзелівський хутір, а в історію Ботвинівки він увійшов як Киргизівка, за прізвищем першого поселенця Кирила Киргизи. Киргизівка відносилася до Босівської сільської ради.
Після адміністративної реформи, проведеної після війни, дана територія належить до Ботвинівки.
Сам Киргиза був заможним, мав власну олійню. Жили на Киргизівці Сидорчуки, Качуренки. Останньою залишила хутір і переселилася в село сім’я Сидорчука Карпа.
Тепер на місці колишнього хутора – розоране поле, де серед чорнозему видніється глина та виблискує на сонці каміння – залишки колишніх осель киргизівців.
На початку 20 століття в селі завершилося будівництво двох панських маєтків та церкви, яка була введена в дію 1904 році. Будувалися об’єкти з місцевого матеріалу. Панич Антусь мав цегельний міні-завод. Котловина, звідки брали камінь на фундаменти, стала кар’єром, який діяв протягом 70 років. Нині він не використовується, шахта затоплена водою.
Маєток польського пана Даруша зберігся й понині. В ньому з 1920 року по 1998 рік була школа, пізніше дитячий садок, а нині приміщення пустує.
У будинку панича Антуся – млин по переробці зернопродуктів.
Пан Даруш помер 16 жовтня 1916 року. Літня резиденція Даруша, білосніжний маєток, аж заливався слізьми: кучер приніс із Медоватої сумну звістку – помер пан...
Оплакувати хазяїна допомагала челяді природа: потоки води не вміщалися у ринвах і текли прямо з даху по стінах. Сильний вітер нахиляв до землі дерева в огруді, а дощ періщив по бруківчатих доріжках так, ніби намагався вимити їх дочиста. Кажуть, що пан дуже порядок пильнував. А ще кажуть, що то його душа так противилась смерті.
А як гарно проводжали його ботвинівці у останню дорогу. Везли пана через Степівку, Циберманову Греблю Широким шляхом на Велику Іванівку, а далі на Умань (саме там за заповітом Даруша й поховали).
Вздовж Широкого шляху по обидва боки стояли жінки, чоловіки, діти, схиливши в скорботі голови, – так віддавали вони останню шану своєму панові: кажуть, що добрим він був...
З того часу пройшло майже століття, та коли розтулюються літні чи осінні дощі, здається, що то заливається слізьми ланова душа, а у кожну тріщинку древнього маєтку, прискіпливо вдивляються Дарушеві очі.
Цікаво, дякує він чи гнівається на нас за сьогоднішній вигляд свого створіння?.. (Спогади про пана Даруша записала сільський голова Ботвинівки Т.КУХАР з уст пенсіонера С.М. Дунди)
Пан Голяніцький, який мав центральну садибу в Чайківці, купив землі на місці нинішньої лазні. Проте побудуватися не встиг – прийшла лютнева революція.
Після втечі панів, селяни організували комітет бідноти, який займався розподілом землі. Очолював комітет бідноти Лементовський Данило.
З 1917 по 1920 рік село кілька разів переходило з рук в руки.
У 1920 році в селі була встановлена влада Рад і відкрита сільська рада, її головою став Лементовський Данило, якого разом з іншим сільським активістом Репетієм Дмитром зарубали шаблями вояки банди Зеленого.
Після смерті Лементовського Данила головою сільської ради став Репетій Тодосій Філонович.
Колективізація в селі почалася у 1929 році. Першим головою колгоспу був Тимошенко Єфрем. Селяни йшли в колгосп не охоче, боялись позбутися землі та худоби.
Заможні селяни-куркулі, чинили опір колективізації і вбили сільського активіста, комуніста Шаповала Никифора, який після повернення зі служби в Чорноморському флоті, очолив колгосп. Похований він у братській могилі.
Трагічним для села став 1933 рік. Від голоду за свідченням тодішнього секретаря сільської ради Гончарука Архипа померло 400 осіб, серед них і тодішній голова села Чорнобой. З важким завданням вберегти і нагодувати живих вправлявся Мазур Семен Якович, який очолив колгосп восени 1933 року.
Свідками репресій і їх невільними виконавцями стали голови колгоспу Шаповал Микита Тимофійович, Ковальчук Степан Тихонович.
Сільську громаду до війни очолював Євич Степан, продовжував він головувати і після звільнення Ботвинівки від загарбників.
Війна 1941-1945 років наклала на Ботвинівку свій відбиток і стала новим літочисленням. 186 жителів села брали участь в боротьбі з фашистами, 78 з них нагороджені орденами й медалями. На фронтах загинуло 38 односельчан, імена їх увіковічнені на обеліску Слави. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 26 хлопців і дівчат. Відступаючи, фашисти готували жителям села долю всесвітньовідомої Хатині – намагались спалити у маєтку панича Антуся. Врятували їх від смерті воїни 202 та 205 стрілецьких дивізій та 2-ої і 45 танкових бригад 2 Українського фронту, яких зі сльозами радості на очах зустріли жителі села в березні 1944 року. В боях за визволення села загинуло 28 воїнів різних національностей і співають їм вічну колискову білокорі берізки, а учні місцевої школи доглядають братську могилу.
Після звільнення села громаду знову очолив Євич Степан, пізніше Драчук Степан. Коли їх забрали на фронт, то керівниками громад були чоловіки не призовного віку: Сагайдайло Євгеній Михайлович, Власюк Борис Пилипович, Шевчук Павло Мануїлович, а колгосп очолювали Репетій Кирило, Жук Купріян, Білоконь Мирон Макарович. Відбудову господарства після війни організовували голови колгоспів: Очеретяний, Коренюк Федот, Дивнич Кирило, за вказівкою якого було остаточно розібрано церкву, а матеріал використано на ремонт ферм.
Справу попередників продовжили голови колгоспу – комуністи: Цезар, Білопільський Михайло.
З 1956 року почав розбудовуватися господарський двір: зведено 5 нових ферм, у 1958 році введена в дію водонапірна башта.
За вимогою часу, сільськогосподарські підприємства почали укрупнюватися. За рішенням зборів колгоспників сіл Гребля та Ботвинівка у 1958 році було об’єднано 2 колгоспи: колгосп «Червоний шлях» та колгосп імені Ворошилова. Новоутвореному господарству було присвоєно назву «Дружба», його головою став Сметана Микола Самойлович. Сільську раду очолив Демчук Іван Михайлович. В ці роки будується дитячий садок.
У 1964-67 роках при головуванні Чепікова М.Є. була прокладена бруківка з Ліщинівки до Греблі. Камінь брався з місцевого кар’єру. В ці роки завершується будівництво адмінспоруди, де розмістилася колгоспна контора, відділення зв'язку, сільська рада. Сільська лікарня, що включала в себе ФАП та роділку, знаходилася на вулиці Гагаріна. Населення на той час сягало 1200 осіб, народжувалося в рік від 30 і більше дітей.
В пам’ять про загиблих в Великій Вітчизняній війні в селі зводиться обеліск Слави та братська могила. В 1961 році закладається фундамент Будинку культури на 350 місць. У 1968-72 роках при Осичанському В.Н. та Козінському Є.О. вводиться в дію новий тракторний стан. В 1972 році головою колгоспу став Хадарін Михайло Васильович, який розбудовує господарство: будується кормоцех, три чотирьохрядники. Зростає матеріальна база господарства та міцнішає добробут колгоспників. Кавалерами Орденів Трудової Слави ІІ-ІІІ ступенів стали телятниця Коренюк Г.Л. та Репетій Н.П. Сільську раду очолював Репетій А.В.
У мирні будні ботвинівців внесла неспокій Афганська війна учасником бойових дій став, на щастя, лише один житель села Жук В’ячеслав Васильович, який повернувся додому живим з бойовими нагородами.
З 1981 по 1986 рік колгосп очолював Г.І.Бондар. Це завдяки його наполегливості й хазяйновитості в селі зведено 14 будинків для жителів села, побудовано будинок механізатора, посаджено сад. Головою сільської ради на той час була Бузінова З.Г.
У 1988 році (голова колгоспу Польовий А.І. та голова сільської ради Форостяний П.Ф) будується нова школа на 192 місця. На господарському дворі зводиться новий автогараж, вага, 2 ферми, пилорама.
В цьому ж році покривається асфальтом бруківка, будується комора та накриття для зерна. Реконструйовано було приміщення під ФАП.
Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України, в державі почали проходити різні реформи, зокрема реформа в сільському господарстві.
З 1991 по 1996 рік сільську раду очолює Бойко Ю.Ф., а з 1996 по 1997 – Форостяний П.Ф.
У 1997 році колгосп «Дружба» розпадається на 2 господарства: СТОВ «Греблянське» та КСП «Дружба», головою якого став Кобець Л.К. При ньому було проведено розпаювання землі та майнового фонду. Сільську раду в ці роки очолював Коренюк В.П.
З 1998 року сільське господарство зазнає дальших реформ, а КСП «Дружба», реформується у ФГ «Еталон», яке одноосібно очолює Польовий А.І. Кредити доводять господарство по суті до банкрутства.
За роки реформування в селі нічого не будується, занедбуються спустошені господарські будівлі, зростає суцільна трудова незайнятість. Населення мігрує, зменшується народжуваність. Станом на 1 січня 2001 року в селі проживає 406 осіб, з 212 дворів – 33 пустує.
Цінова політика продовжує гнітити село. Порушення культури обробітку земель призводить до зменшення врожайності.
Невчасно та не в повному обсязі проводяться розрахунки за паї. Незадоволення людей зростає.
У 2006 році в село прийшли два інвестори: ДП «Нафком-Агро» керівник Нечипоренко В.М. та ПП «Дніпро» керівник Грушецький А.Г.
Восени 2006 року власники майна утворили дві спілки, керівниками яких стали Мишак А.Ф. та Репетій Г.А.
Сільським головою у 2002 році стає Кухар Т.А., яка приділяє увагу соціальному захисту населення, збереженню установ, ремонту сільських доріг. Активно діє ветеранська організація, яку очолює Вовнянко М.Х., вчителька-пенсіонерка.
Чисельність населення катастрофічно зменшується. На 1 січня 2008 року в селі фактично проживає 233 особи. Протягом 8 років нового століття в селі народилося лише 8 дітей, з 104 працездатних жителів села постійну роботу мають 38 осіб. У зв’язку з малочисельністю населення поштове відділення переводиться на поштовий пункт.
ДП «Нафком-Агро» згорнуло свою діяльність на селі і на зміну йому в жовтні 2007 року приходить «ЛатАгроІнвест» керівник Яровий О.В.
Обома господарствами проводиться новий розрахунок за паї, надається допомога соціальній сфері.
Станом на 1 вересня 2009 року в школі навчається 28 дітей з двох сіл. Проте, надія на відродження села не вмирає, адже в цьому році народилося 5 дітей, також в селі оселились дві молоді сім’ї, які мають 6 дітей.
Один приятель спрашивает у другого: - Вот скажи, есть ли у нас в России кто-нибудь выше поп-звезд? - Безусловно. Это звукорежиссеры, которые во время выступления могут отключить фонограмму в любой момент.
Погода
Співпраця
До уваги керівників підприємств, установ та організацій! Якщо у вас виникає потреба повідомити христинівчанам якусь інформацію, прозвітуватися про проведену роботу чи оприлюднити якісь інші матеріали (окрім реклами), надсилайте їх на E-Mail: admin@khrystynivka.com або через форму "Зв'язок з адміністрацією" і в найкоротші терміни Ваш матеріал з'явиться на сторінках нашого сайту. Розміщення БЕЗКОШТОВНЕ (за винятком рекламних матеріалів)
Ми будемо дуже вдячні, якщо Ви встановите нашу кнопку на сторінках Вашого сайту чи блогу
HTML-код
BB-код
HTML-код
BB-код
Статистика
Онлайн всього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Використання матерiалiв сайту "Провінційне містечко Христинівка" дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань - гiперпосилання) на www.khrystynivka.com Передрук, копiювання або вiдтворення iнформацiї, що мiстить підпис "Олександр Неситов" у будь-якiй формi суворо забороняється. Дозвіл на публікацію даних матеріалів можна отримати звернувшись безпосередньо до автора. Адміністрація сайту може не розділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за розміщені матеріали, коментарі користувачів, за достовірність приватних оголошень, привітань та реклами.
Села, як і люди, мають свою долю. Одні називають цю долю історією, інші – легендою. В «Сказании о населённых местностях Киевской губернии» від 1864 року Лаврентія Похилевича сказано: «Ботвиновка, село при речке Конель, в двух верстах выше Цыбермановки (Липовецкой). Жителей обоего пола 547; земли 1232 десятин, церковь Богословская, деревянная, 7-го класса, построена 1751 года».
