Тисни на картинку та передплачуй газету "Христинівська сорока" не виходячи з дому
Реклама
Запрошуємо до співпраці
Шановні друзі!
Якщо у Вас є цікава інформація, Вам стало відомо, що десь щось сталося чи тільки має відбутися, почули нові христинівські плітки, або ж Ви переконані, що про щось потрібно написати - повідомляйте! E-Mail для зв'язку: Тел.: 063-810-54-36 097-704-51-82 (Неситов Олександр Віталійович) Конфіденційність гарантується. За цікаві повідомлення - невелика винагорода. Пишіть, телефонуйте. Можливо, подарунок чекає саме Вас!
Сьогодні, 3 вересня, на виїзді з міста Христинівка в бік с. Орадівка, на перехресті напроти "Обеліска", було залито фундамент для майбутнього пам'ятника нашому земляку, герою національно- визвольної боротьби Івану Гонті.
Уманський сотник Іван Гонта Лев КУДРЯВЦЕВ
Обстановка в Україні в другій половині 18 ст. була складною, непередбаченою, особливо в період страшної уманської трагедії. Недостатньо досліджена істориками вона і в наші часи. Мемуаристи залишили нам лише яскраві картини пожеж, вбивств і грабунків, що супроводжували катастрофу, але про причини, що викликали ці події й жорстокі явища, вони не згадують або ж говорять загалом. Однак історичні розвідки і факти ставлять усе на свої місця.
Одним з таких фактів є розповідь про уманського сотника Івана Ґонту. Народився він у селянській родині (1740 ?) у селі Росошки, що належало уманському маєтку Потоцьких. Керуючий маєтками Младанович домігся зарахувати його в уманську надвірну міліцію, сформовану з осілих місцевих селян. Згодом Іван обійняв посаду старшого сотника і до 1768 р., моменту трагедії, йому виповнилося 28 років. У нього тоді вже були в сім'ї чотири дочки і син.
Гонта був козак видний, рослявий, гарний. Він не лише говорив, а й грамотно писав польською, а за вихованням його можна було прийняти за шляхтича. Завдяки цим якостям Гонта, незважаючи на селянське походження, влився у місцеве коло польської громади і зайняв у ньому провідне становище. Особливо до нього прихильно ставився уманський власник, воєвода Салезій Потоцький.
За встановленим порядком, щорічно триста козаків з надвірної уманської міліції під орудою сотника відправлялися по черзі до двору власника, де несли сторожову службу. Під час таких чергувань Гонта звернув на себе увагу Потоцького, став його улюбленцем і довіреною особою. Він одержав від воєводи грамоти, за якими отримав у довічне володіння два села – Росошки і Орадівку, що приносило щорічно доход у 20 тисяч злотих. Крім того, Потоцький звільнив Ґонту і його сотню від залежності полковникам-шляхтичам, які командували уманською міліцією, і підпорядкував Младановичу. Це викликало заздрість поляків, проте вони ставились до сотника з повагою. Одночасно Гонта не поривав зв'язку з простим народом, шанобливо ставився до православної віри і на свої гроші спорудив церкву в селі Росошки.
У лютому 1768 року збунтувалася Барська конфедерація. Конфедерати, зайнявши значну частину Подільського, Брацлавського і Київського воєводств, стали брати у землевласників гроші, провіант. В Умані одержали універсал, який вимагав 30 тисяч злотих, значного фуражу та три тисячі збройних солдатів і загрожував суворим стягненням в разі невиконання. Потоцький боявся, що його уманські володіння будуть зруйновані конфедератами, тож обіцяв завербувати необхідну кількість війська із шляхти, озброїти за її рахунок і відправити на допомогу конфедератам. Водночас він наказав усій уманській міліції розташуватися табором біля річки Синюхи вздовж російського кордону і встановив зв'язок з київським військовим губернатором Воєйковим. Останній, на прохання Потоцького, дозволив уманським козакам відступити за кордон, якщо конфедерати займуть Умань.
Не довіряючи шляхтичам, що симпатизували конфедерації, Потоцький постачав Ґонту особливими інструкціями щодо поведінки міліції. Один з листів, у якому розкривалися їхні плани проти конфедератів, було перехоплено Младановичем. Звістка ця вкрай схвилювала шляхтичів. Обурюючись, що Гонта протидіє їхнім задумам, вони вирішили усунути і, якщо можна, знищити його, тож стали наговорювати на сотника. Зрештою, Ґонті запропонували скласти чин сотника і залишити міліцію. Але він не мав наміру покинути військову службу, й за ним продовжували стежити.
Таке було становище Ґонти, коли несподівана подія перервала шляхетські інтриги проти ненависного їм сотника: наприкінці травня 1768 р. до Умані надійшли перші звістки про появу гайдамаків у районі Чигирина.
Серед українських фортець Умань вважалася однією з найміцніших: місто було оточене ровом і валом, всередині влаштовані цитаделі. Двоє міських воріт і вали довкола міста мали артилерію. Нарешті гарнізон, що складався з піхоти й надвірної козацької міліції, представляли сили, значні для гайдамацьких загонів. Але цього разу гайдамацький набіг переріс у загальне селянське повстання. Загін Залізняка збільшувався щогодини і миттєво охопив усю південно-східну Київщину. Шляхта в тривозі бігла під захист фортець: Білої Церкви, Лисянки, Умані. Через паніку, що зростала, Младанович наказав замкнути міські ворота і не пропускати в місто нікого без ретельного огляду, відправив довірених осіб у Бендери для закупівлі у турецького паші пороху і ядер, яких відчувався нестаток. Навкруги міста розставив сторожу і, нарешті, зважився пустити в діло міліцію: наказав козакам Ґонти виступити в похід, незважаючи па побоювання у їхній вірності.
Виступивши з Умані, міліція пішла в напрямку до Звенигородки, позаяк отримана була звістка, ніби Залізняк взяв Смілу і йде на Умань. Відтак кількість утікачів, що шукали порятунку в Умані, зростала. Вони отаборились за її межею, їх налічувалося вже понад шість тисяч. Після виступу з міста міліції до Младановича з'явилася депутація з табору і повідомила про з'єднання Ґонти із Залізняком у Звенигородці. Тому шляхтичі порадили якомога швидше відкликати Ґонту назад і відрубати йому голову.
А тим часом гроза наближалася. Гайдамаки взяли Лисянку і перебили в ній шляхтичів. Місцева козацька міліція приєдналася до них, і вони направилися на Умань. Залізняк сповіщав усіх, що він почав похід на підставі указу імператриці, прийшов відновити козацтво і що він має намір вигнати усіх панів з України, Подолії й Волині. Після зайняття гайдамаками Соколівки між Залізняком і Гонтою почалися переговори.
Причини, за якими Гонта зважився приєднатися до руху Залізняка, невідомі. Звичайно, чутки про вигадану грамоту імператриці були занадто наївні, щоб це могло вплинути на нього. Важко також припустити, що інструкції, дані Ґонті Потоцьким, могли спонукати до участі в гайдамацтві. Найімовірніше, в переговорах із Залізняком він переконався, що останній підняв повстання в ім'я здійснення заповітних народних ідеалів: відновлення козацтва, вигнання панів, тож вважав своїм обов'язком примкнути до загальнонародної справи.
Наступного ранку гайдамаки вийшли з містечка у напрямку до Умані, назустріч їм рухались уманські козаки. На шляху вони зупинилися за наказом сотників, і останні звернулись до полковників-шляхтичів з промовою: "Можете, пани, виїхати геть, ми не хочемо більше вашої присутності, радимо вам: тікайте, якщо хочете залишатися в живих; у противному разі загинете якщо не від руки гайдамаків, то від нашої...". На очах у всіх Гонта і Залізняк привітали один одного, і обидва війська, з'єднавшись, кинулися на табір, розташований поза міськими укріпленнями, й стали винищувати шляхтичів, які перебували там. У місті панували анархія й безладдя...
Щоправда, деякі заходи для захисту було вжито. Озброїли, чим було, шляхту, слуг, учнів базиліанського училища і відкрили гарматну стрілянину. Перестрілка тривала протягом 30 годин. Запаси пороху й картечі закінчились, до того ж, у місті не було води. Крім того, уночі з міста втекли до Ґонти всі солдати гарнізону, слуги та арештанти. Младанович втратив усяку надію на успіх захисту, тож умовив купців відправити Ґонті та Залізняку в подарунок кілька возів дорогої матерії і почав переговори про умови капітуляції. Проводирі гайдамаків прийняли подарунки, але переговори відклали до ранку.
Наступного дня Гонта, прив'язавши білу хустку до списа, під'їхав до воріт і запропонував відновити переговори про умови здачі. Він вимагав відкрити ворота, і Младанович виконав цю вимогу. Пішов до воріт назустріч Ґонті в супроводі міщан, які несли хліб і сіль. А потім почалася кривава розправа, відома як "Уманська різанина". Повідомлю кілька фактів, які у зв'язку з цим стосуються особисто Івана Ґонти. Мемуаристи вважають, що в його діях було бажання пом'якшити розправу і в багатьох випадках він вдається до всіляких компромісів і хитрощів, аби врятувати ту чи іншу жертву від народного гніву. Маса людей, що кинулась до Умані, складалася із селян, які збіглися з усієї південної Київщини. Селяни ці довго перебували у важкій кріпосній неволі і представляли розлючену й озлоблену масу, не здатну стримувати свої пристрасті. І хоч яким популярним був Гонта, вплив його обмежувався межами Уманщини, для більшості повсталих він залишався людиною чужою і не авторитетною.
Історики не доводять випадків вбивств особисто Гонтою і смертних вироків, що виходили від нього. Коли різанина припинилася, він наказав вивести на вулицю всіх, хто ховався під час погрому, і оголосив, що їхньому життю більше не загрожує небезпека. Факти, подібні наведеним у мемуарах, незалежно від волі їхніх осіб, відновлюють людський образ ненависного для шляхтичів уманського сотника.
У цей час були вжиті заходи, аби поширити рух на можливо більшому просторі. Із селян формували загони і направляли на Брацлавщину, на кордони Подолії й Полісся із завданням вигнати або знищити шляхтичів. В Умані була скликана рада для виборів військової старшини. За козацьким звичаєм були проголошені Залізняк гетьманом, а Гонта – уманським полковником. Гонта намагався підтримувати у війську бадьорість духу. Він усвідомлював усі труднощі відродження козацтва. Але його сумніви виправдалися раніше, ніж він думав. Російський уряд вирішив взяти участь у наведенні порядку в цих краях, що належали Польщі, і дав інструкції генералові Кречетникову, який осаджував у той час загін конфедератів у Бердичеві. Кречетников відправив до Умані полк донських козаків під керівництвом полковника Гур'єва для утихомирення повсталих селян, а слідом за ними й загін піхоти.
Гур'єв прибув до Умані і розташувався поруч з табором Залізняка. Вступив у приятельські відносини з проводирями повстання, відвідував Ґонту і Залізняка, пропонував їм план спільних дій проти конфедератів, обіцяв допомогу у вигнанні шляхти з Волині. Так тривало кілька днів, доки Гур'єва не сповістили, що до нього надійшло підкріплення. Тоді він влаштував бенкет для всього війська, наказав донцям старанно пригощати українців і водночас непомітно заволодіти складом їхньої зброї, забрати коней. Тим часом, поки підходила піхота, оточили табір. Гонта, Залізняк та інша козацька старшина були запрошені до намету Гур'єва. Раптом Гур'єв подав умовний знак – до намету ввійшли озброєні донці, які напали на гостей і зв'язали їх. Тієї ж хвилини піхота зімкнула кільце і разом з донцями кинулась на козаків. Багато хто встиг утекти, інші намагалися захищатися, але були вбиті. До ранку табору українців не стало, а 900 бранців перебували в полоні у Гур'єва.
Після арешту Гур'єв наказав завдати по триста ударів Ґонті, Залізняку та іншим полоненим старшинам. Але цим покарання не обмежилось: Ґонту піддали тілесному покаранню, все тіло його вкрили рани й рубці. Дружина та чотири дочки сотника були заарештовані, їх доставили до табору і кілька разів покарали привселюдно різками за те, що не донесли про зраду чоловіка і батька, а потім відправили на заслання. Єдиного сина Гонти гайдамацький сотник П. Уласенко зумів вивезти до Молдавії. Майно Ґонти було конфісковане.
Після кількох днів болісного полону Гур'єв передав Ґонту разом з іншими бранцями на Київщину, під варту польського війська. Головним начальником військових сил, які Польща розташувала в південно-західному краї, був ловчий коронний Ксаверій Браницький, особистий друг короля Станіслава Понятовського. Проти волі йому довелося судити полонених селян. Він не поділяв фанатичних поглядів шляхти і відчував відразу до жорстокої розправи, однак, уступаючи громадській думці і, не знаходячи підтримки у короля, створив військово-судову комісію, яка визначила повісити сімсот чоловік у різних селах і містах краю, проводирі ж піддавалися "для прикладу найжорстокішої страти". І все-таки Браницький помилував кілька сотень людей, відправивши їх на роботи у каменецьку і львівську фортеці.
Серед начальників, яких мали стратити найжорстокішим способом "для прикладу", перше місце займав Гонта. Вирок комісії присудив його до такого виду смерті: страта повинна тривати 14 днів, протягом перших десяти кат повинен щоденно знімати з його спини смугу шкіри, на 11-й день відрубати обидві ноги, на 12-й - обидві руки, на 13-й вирвати серце, і, нарешті, на 14 день відрубати голову. Потім частини його тіла мали бути прибиті до шибениць, споруджених у 14 містах України. Браницький пом'якшив цей вирок, наказавши відтяти Ґонті голову на третій день.
Очевидець так описує ці події: "Ґонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри. І тоді Ґонта сказав усім: "Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!". Дивна сила волі! Таку холоднокровність і самовладання могла зберегти лише людина, глибоко переконана у правоті своєї справи й чистоті принципів, якими керувалася.
Так трагічно загинув герой і вірний син України. Це було останнє, можна сказати, народне повстання в Україні за волю, звільнення з-під чужого гніту і влади на національному ґрунті. А 1917 і 1991 роки вирішили остаточну долю українського народу. --- Іван Ґонта заплатив страшними муками за своє прагнення звільнити від гноблення рідний народ. Іванові Ґонті судилося відіграти найвидатнішу роль в цій трагедії гайдамацького повстання і стати постаттю, яка й досі привертає до себе пильну увагу як українських, так і польських істориків. Якщо польські історики таврували Івана Ґонту як зрадника й розбійника, то українські вчені визнали його за героя визвольної боротьби. Його ім’я служило символом звільнення з панської неволі і на Волині, і на Уманщині.
Об'єктивний дослідник мусить визнати, що єдиним мотивом рішення Ґонти приєднатися до коліївського повстання, ризикуючи втратою всього свого майна і власного життя, міг бути лише його патріотизм: щира любов до України й поневоленого українського народу, прагнення допомогти своєму народові визволитися з важкого ярма та велике бажання жити у вільній самостійній державі.
Особливо ідеалізувала Івана Ґонту стара народницька школа українських істориків на чолі з професором В. Антоновичем. Збереглися численні народні перекази про мужнього ватажка коліївських повстанців. А українська література ще раніше в особі Тараса Шевченка прославила уманського полковника у відомій поемі "Гайдамаки".
Олександр Неситов використані матеріали мережі "Internet"
2-й варіант статті (для газети "Христинівська Сорока")
“І повіє огонь новий з Холодного Яру”
3 вересня, на виїзді з міста Христинівка в бік с. Орадівка, на перехресті напроти «Обеліска», було залито фундамент для майбутнього пам’ятника нашому земляку, герою національно-визвольної боротьби Івану Гонті.
Іван Гонта народився в с. Розсішки на Уманщині (нині Христинівський район Черкаської області) в козацькій родині. В умовах жорстокого польсько-шляхетського гноблення Іванові вдалося здобути добру, як на той час, освіту. В час повстання Іван Гонта мав чотирьох дорослих дочок та одного сина. З цього виходить, що за часів Коліївщини Гонті за віком було понад сорок років.
До вступу на військову службу Іван Гонта займав посаду ктитора у старій Воздвиженській церкві містечка Володарка. Разом з дружиною він вносив значні пожертвування на храм, за що обоє удостоїлися честі бути намальованими в цій церкві, з чого можна судити, що вони були досить заможною родиною і посідали певне місце в суспільстві. Їхні зображення збереглися до сьогодні. Важко сказати, коли саме Гонта вступив до надвірної міліції магната Потоцького, 1757 р. він був уже старшим сотником. За традицією щорічно уманські надвірні козаки відправлялися у Христинопіль – резиденцію Потоцького, де демонстрували свій вишкіл перед магнатом. Під час одного Іван Гонта настільки сподобався Потоцькому, якому належала Умань, що він зробив його при собі довіреною особою. Гонта був при ньому із сотнею і в Галичині, і два роки ніс там сторожову службу в замку Потоцького. За два походи, в яких Іван Гонта був разом з ним, він одержав від Потоцьких грамоти у дожиттєве володіння селами Розсішки і Орадівка, які щорічно давали доходу близько 20 тисяч злотих. Потоцький звільнив сотню Гонти з-під командування полків (граф мав два полки надвірних козаків), підпорядкувавши її безпосередньо губернаторові. Крім того, він обіцяв випросити у короля грамоту на шляхетство для Гонти. Усі польські мемуаристи свідчать одночасно, що Іван Гонта користувався незвичайною пошаною як серед польської шляхти, так і серед козаків і селян.
Здавалося, доля посміхалася Гонті, обіцяючи блискучу кар'єру. Та, незважаючи на своє привілейоване становище, він залишився вірним своєму народові та його православній вірі. У 1760 р. на власні кошти він збудував церкву святої Параскеви в рідному селі. Як видно, Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним своїм життям. Та при наближенні гайдамацького війська на чолі з М. Залізняком до міста І. Гонта, знехтувавши власним добробутом, разом із загоном надвірних козаків (400 осіб) приєднався до повстанців.
Український патріотизм захищав і організовував українську націю протягом всього її існування. В найбільш вирішальних історичних моментах він виходив назовні яскравим світочем істини, був присутній в думках і діях української нації. Проте, на жаль, ніколи не бракувало у нас і чужинецьких лизоблюдів, які перекручували всі історичні події і факти, як їм було вигідно. «Історію пишуть ті, хто вішав героїв». Ось і зараз нас намагаються переконати, що Україна – це країна на зразок Буркіна-Фасо або Конго, від якої нічого не залежить, але всі її хочуть... Нас запевняють, що українець тихий, мирний, і коли йому вимкнути світло, воду, газ, він все одно буде мовчати, пережовуючи шматок сухаря. Але були часи, коли патріотизм та національна свідомість спонукали український народ до пробудження від летаргічного сну та давали гідну відповідь тим, хто його ображав. Яскравим прикладом цього є визвольна боротьба, яка ввійшла в нашу історію під назвою «Коліївщина». Саме ці події виразно доводять, що українці можуть об’єднуватися для спротиву, коли настає вирішальний момент в житті нації.
Друга половина 18 ст. позначилася для українців значним погіршенням життєвого рівня. Річ Посполита не мала намірів рахуватися з національними і соціальними правами українців. Натомість активно проводилась насильницька полонізація, селяни мусили відбувати примусову працю, їх обкладали непомірними податками. Чужинецькі кровопивці бенкетували на народному горі. Нескорених піддавали жорстоким тортурам. На цьому тлі народився могутній національно-визвольний рух, що опанував маси і повів їх на боротьбу. Навесні 1768 року в Холодному Яру, що біля Чигирина, з’явилось кілька сотень козаків, на чолі з Максимом Залізняком. Туди почали стікатись повстанці з усього краю. Повстання охопило частину Київського та Брацлавського воєводств. Польські пани тікали в Уманський замок. Але сотник надвірних козаків Київського воєводи Потоцького Іван Гонта, який повинен був охороняти Умань, відчинив ворота до міста, і перейшов на бік гайдамаків.
Перехід Івана Гонти на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 19 червня 1768 р. гайдамаки спільними зусиллями захопили Умань. Охоплені повстанням райони були поділені на сотні, як за старих козацьких часів. Уніатам було запропоновано або прийняти православну віру, або покинути край.
Пізніше польські очевидці переконливо свідчили про те, що Гонта намагався звести неминучу криваву розплату до мінімуму. Для того він запропонував оточеним в Умані полякам і жидам здатися, обіцяючи їм безпечний переїзд в Польщу так, як це він зробив із польськими полковниками Обухом і Магнушевським, яким навіть дав спеціальну козацьку охорону для безпечного їхнього проїзду через ряди повстанців. Іван Гонта особисто пішов до брами Умані на переговори із губернатором Младановичем. Але поляки зламали шановані всіма культурними народами вимоги воєнного права: вони чинно зневажили мирову делегацію українських повстанців і намагалися вбити самого Гонту, який приїхав до міста на мирні переговори. Цим самим поляки спровокували безоглядну і жорстоку розправу з ними з боку повстанців.
Коли в Умані спалахнула спровокована поляками кривава розправа повстанців з їхніми гнобителями, Гонта намагався з усіх сил урятувати від загибелі когось з-поміж польської шляхти. Так, лише завдяки особистому втручанню Гонти врятувалися від смерті діти губернатора Младановича – Вероніка і Павло, а також багато інших, яких Гонта наказав відвести в безпечне місце – в українську церкву або в помешкання українського міщанина Багатого, де їх охороняли повстанські вартові.
Така поведінка Івана Гонти свідчить про його гідну подиву шляхетність, великодушність і гуманність.
На Козацькій Раді в Умані 22 червня 1768 р. було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української держави і обрано Максима Залізняка гетьманом вільної України, а Івана Гонту, волею козаків і українських селян, – уманським полковником. Воля і рішення українського народу, очевидно, без порівняння, важливіші, рішення польського пана Потоцького, а тому в історії України Іван Гонта мусить залишитися назавжди як полковник війська українського. Сотником надворних козаків він був тільки до моменту відновлення суверенності Української держави 22 червня 1768 р.
Повстанці громили москальські, польські та жидівські маєтки, вбивали їхніх власників, вони відчували себе господарями своєї землі. Розгортання повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та загроза поширення його на Лівобережній Україні викликали тривогу російського уряду. Як часто було в українській історії, проти повсталих об’єднались два загарбники – Польща та Росія. До повсталої Умані прибув полк Донських козаків під проводом Гур’єва. Українці сподівались на допомогу донців, вважаючи їх своїми братами, не здогадуючись про підступність їхніх планів. Коли до гайдамацького табору підійшов генерал Кречетніков, донці підступно захопили склад козацької зброї і відігнали в поле коней повстанців. Над полоненими гайдамаками москалі довго знущались, поки не передали їх полякам. Деяких «підданих» Московщина відправила до Печерської фортеці, де їх було катовано батогами, затавровано залізом і заслано до Сибіру. Особливо жорстоко розправилися з українцями поляки, вони відтинали їм голови, ноги, руки, саджали на палю, вішали. Найжорстокіше було покарано Гонту. За вироком «суду» страта Гонти тривала 14 днів, йому здирали шкіру пасами на спині, відтинали частини тіла тільки за те, що він – УКРАЇНЕЦЬ.
Дружину й чотирьох дочок Гонти за наказом російського полковника арештували і прилюдно кілька днів підряд катували різками за те, що вони нібито не донесли польській владі про задуману зраду Гонти. Весь маєток Гонти був конфіскований.
За вироком польського суду впродовж 10 днів кат повинен був здирати кожного дня смугу шкіри із хребта Гонти, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го – обидві руки, 13-го – вирвати серце, а 14-го – відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб якась частина його була прибита на шибениці 14-ти найбільших міст Правобережної України під польською займанщиною. Браницький пом’якшив цей вирок, наказавши відтяти Гонті голову на третій день.
Очевидець так описує ці події: «Гонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри. І тоді Гонта сказав усім: «Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!». Дивна сила волі! Таку холоднокровність і самовладання могла зберегти лише людина, глибоко переконана у правоті своєї справи й чистоті принципів, якими керувалася.
Так трагічно загинув герой і вірний син України. Це було останнє, можна сказати, народне повстання в Україні за волю, звільнення з-під чужого гніту і влади на національному ґрунті. А 1917 і 1991 роки вирішили остаточну долю українського народу.
Іван Гонта заплатив страшними муками за своє прагнення звільнити від гноблення рідний народ. Іванові Гонті судилося відіграти найвидатнішу роль в цій трагедії гайдамацького повстання і стати постаттю, яка й досі привертає до себе пильну увагу як українських, так і польських істориків. Якщо польські історики таврували Івана Гонту як зрадника й розбійника, то українські вчені визнали його за героя визвольної боротьби. Його ім’я служило символом звільнення з панської неволі і на Волині, і на Уманщині.
Об’єктивний дослідник мусить визнати, що єдиним мотивом рішення Гонти приєднатися до коліївського повстання, ризикуючи втратою всього свого майна і власного життя, міг бути лише його патріотизм: щира любов до України й поневоленого українського народу, прагнення допомогти своєму народові визволитися з важкого ярма та велике бажання жити у вільній самостійній державі.
Особливо ідеалізувала Івана Гонту стара народницька школа українських істориків на чолі з професором В. Антоновичем. Збереглися численні народні перекази про мужнього ватажка коліївських повстанців. А українська література ще раніше в особі Тараса Шевченка прославила уманського полковника у відомій поемі "Гайдамаки".
Це була війна, ведена українським народом проти своїх ворогів, які його визискували і пригноблювали. З цієї війни ми в черговий раз повинні зробити висновок: наші вороги завжди об’єднуються проти нас, а ми повинні вести свою боротьбу, спираючись тільки на свої сили і вірити тільки в свою націю, як вірили в неї наші славні попередники Гонта і Залізняк.
Олександр Неситов При підготовці статті використовувалися історичні документи та матеріали мережі «Internet»
надзвичайно корисна інформація для тих хто цікавиться історією свого краю. Іван Гонта взагалі був моїм майже кумиром і не дарма, бо ми ймовірно родичі... знаю багато про Гонту народних переказів і ця публікація хоча пересказує загально відоме, але досить мало земляків не знають і цього.
Один приятель спрашивает у другого: - Вот скажи, есть ли у нас в России кто-нибудь выше поп-звезд? - Безусловно. Это звукорежиссеры, которые во время выступления могут отключить фонограмму в любой момент.
Погода
Співпраця
До уваги керівників підприємств, установ та організацій! Якщо у вас виникає потреба повідомити христинівчанам якусь інформацію, прозвітуватися про проведену роботу чи оприлюднити якісь інші матеріали (окрім реклами), надсилайте їх на E-Mail: admin@khrystynivka.com або через форму "Зв'язок з адміністрацією" і в найкоротші терміни Ваш матеріал з'явиться на сторінках нашого сайту. Розміщення БЕЗКОШТОВНЕ (за винятком рекламних матеріалів)
Ми будемо дуже вдячні, якщо Ви встановите нашу кнопку на сторінках Вашого сайту чи блогу
HTML-код
BB-код
HTML-код
BB-код
Статистика
Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Використання матерiалiв сайту "Провінційне містечко Христинівка" дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань - гiперпосилання) на www.khrystynivka.com Передрук, копiювання або вiдтворення iнформацiї, що мiстить підпис "Олександр Неситов" у будь-якiй формi суворо забороняється. Дозвіл на публікацію даних матеріалів можна отримати звернувшись безпосередньо до автора. Адміністрація сайту може не розділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за розміщені матеріали, коментарі користувачів, за достовірність приватних оголошень, привітань та реклами. Как самому зарегистрировать фирму налоговая служба г москвы. | киев москва бангкок
Сьогодні, 3 вересня, на виїзді з міста Христинівка в бік с. Орадівка, на перехресті напроти "Обеліска", було залито фундамент для майбутнього пам'ятника нашому земляку, герою національно- визвольної боротьби Івану Гонті.
