Тисни на картинку та передплачуй газету "Христинівська сорока" не виходячи з дому
Реклама
Запрошуємо до співпраці
Шановні друзі!
Якщо у Вас є цікава інформація, Вам стало відомо, що десь щось сталося чи тільки має відбутися, почули нові христинівські плітки, або ж Ви переконані, що про щось потрібно написати - повідомляйте! E-Mail для зв'язку: Тел.: 063-810-54-36 097-704-51-82 (Неситов Олександр Віталійович) Конфіденційність гарантується. За цікаві повідомлення - невелика винагорода. Пишіть, телефонуйте. Можливо, подарунок чекає саме Вас!
Пришліть кореспондента, хай напише про мого проклятущого сусіда. І до міської ради ходила, і священикові скаржилася, а управи ніде не можна знайти, – зривається на плач голос у телефонній трубці.
З горем пополам після півгодинної бесіди, переплетеної прокльонами, лайкою і плачем, вдається з’ясувати, що ця війна між сусідами ведеться уже кілька років. Пристрасті як у «Кайдашевій сім’ї»: і погрози, і сварки, і сльози. Скаржниця нарікала, що живе, як у пеклі, але навіть слухати не хотіла про пошук якогось компромісу, шляху до примирення.
На паркані конфліктного пенсіонера, який, як стверджують всі його сусіди, тероризує весь провулок, причеплено дві труби, які здаля схожі на дуло кулемета чи невеликої гармати. Кажуть, він інколи з них «стріляє». Та і не лише зі своїми сусідами не може помиритися цей войовничий 87-річний дідуган. Одне з його хобі – скарги на всіх та в усі інстанції. Тепер уже пише зразу Президенту вимагаючи, щоб біля його будинку поставили ще один ліхтар – той, що знаходиться за 23 кроки від його обійстя його чомусь не задовольняє – на його думку потрібен ще один. І, мабуть, все таки рано чи пізно свого досягне, адже звик діяти кардинальними методами. Нещодавно до нього завітали з газового господарства – хотіли за борги відрізати газ. Так дідок накинувся на цих жінок з кулаками, облив їх бензином і погрожував підпалити і їх, і себе. Та, на щастя, обіцянку так і не виконав, а новий одяг жінці зіпсував.
Скільки конфліктів виникає між сусідами практично на порожньому місці! Люди постійно живуть в атмосфері озлобленості, виховують в такому ж дусі своїх дітей, онуків і ланцюгова реакція нетерпимості, недоброзичливості тягнеться з покоління в покоління. Як і сто років тому, спалахують сварки за межу, за грушу, що росте на ній. І, на жаль, подекуди доходить навіть до криміналу.
Переконати їх, що, накопичуючи образи, гнів, злість, людина шкодить насамперед собі, навряд чи вдалося. Але хотілося б, щоб у цих людей вистачило мудрості сказати одного дня сусідові замість лайки: «Доброго здоров’я». Жодні матеріальні цінності, жодні побутові вигоди не варті того, щоб постійно жити з негативними емоціями, зациклившись на чварах.
Будувати гарні стосунки з тими, хто живе поруч, потреба взаємна. Тільки проявляючи такт, повагу, доброзичливість до інших, можна розраховувати на таке ж ставлення і до себе. Зрештою, наука добросусідства – в наших традиціях, вона передається від дідів-прадідів. І прикладів щирих родинних стосунків між сусідами, на щастя, маємо безліч. І будуються, і городи обробляють, і святкують, і горе ділять люди спільно, підтримуючи один одного.
– Я уже кілька років не виходжу з квартири. Коли доньки й онука нема вдома, завжди виручають сусіди. Вони для мене як «швидка допомога». І синочок їхній, хоч ще маленький зовсім, росте таким же співчутливим. Тільки я в стіну постукаю – біжить. А поверхом нижче живе Наталя Максимівна, яка завжди навідається, теж дуже добра людина, колишня медсестра. Мені просто Бог послав таких рятівників, які в біді не залишають, у будь-яку пору доби готові прийти на допомогу, – щиро дякувала своїм сусідам пані Надія, важкохвора жінка, яка всупереч недугам і стражданням, дивиться на світ приязно, лагідно, щиро, що й притягує до неї добрих, небайдужих людей.
Подібні подяки часто надходять до редакції. Нерідко саме в горі, в складних життєвих ситуаціях випробовується міцність добросусідства. Хоча, чого гріха таїти, за повсякденними клопотами, власними проблемами не всім вистачає снаги перейматися бідами інших. Часом ми не відаємо, що за стіною хтось чекає на нашу допомогу, увагу, турботу. У міських багатоквартирних будинках мешканці, трапляється, проживши роки, так і не знаходять часу, щоб познайомитися.
Така відчуженість стає характерною не тільки для міст. Чим пояснити глухі муровані загорожі довкола новозбудованих осель, причому, не тільки в «царських селах»? Бажання відгородитися від усіх, замкнувшись у власних благополучних стінах, на думку психологів, свідчить про закомплексованість, неусвідомлений страх. Така ізоляція не стає раєм, незважаючи на величезні вкладені кошти, – кажуть спеціалісти в сфері людинознавства.
Про «щиру любов» українців до своїх сусідів існує чимало анекдотів. І про корову, яка в сусіда здохла, і про хату, яка згоріла. Завжди здається, як співається в пісні, що і хата в когось біліша, і жінка миліша. Але, виявляється, рівняти свої статки з сусідськими властиво не лише нашому брату.
Британські засоби масової інформації нещодавно оприлюднили результати дослідження, яке провела спеціальна комісія, опитавши впродовж семи років понад 10 тисяч сімей. Висновок звучить так: «Незважаючи на значне зростання життєвого рівня британців, відзначене за останні десятиліття, прагнення до матеріальної переваги над сусідами і друзями досі залишається головним мотивом для заробітку». Інакше кажучи, багатство приносить задоволення тільки тоді, коли сусіди бідніші. «Навіть якщо людина заробляє мільйон фунтів стерлінгів на рік, це не зробить її щасливою, якщо, приміром, сусіди заробляють по два мільйони», – констатують дослідники, наголошуючи, що справа не в статках, а в бажанні відчувати перевагу над іншими.
Виходить, те, що ми називаємо заздрістю, насправді є рушієм економічного зростання. Але якщо в світі прагнуть підтягуватися до рівня заможніших, то у нас новоспечених скоробагатьків простий люд просто тихо ненавидить. Адже розшарування суспільства пройшло буквально на очах, коли одні збагачувалися за рахунок інших неприховано цинічно.
І багато хто мріє пожити без сусідів. Тих, хто затоплює твоє помешкання, забувши закрутити кран, хто випробовує твої нерви голосною музикою посеред ночі, хто влаштовує вдома наркоманські притони, чи прагне вдосконалити власне житло, зруйнувавши несучі стіни спільної будівлі. Якщо у селах сусіди «воюють» за землю, то у містах – за тишу. За недотримання тиші з десятої вечора до шостої ранку існує адміністративна відповідальність, але щоб довести порушення, доведеться запрошувати на ніч у власну квартиру свідків. Так само безперспективно судитися, щоб відшкодувати збитки, коли помешкання «залили», чи пошкодили внаслідок варварської реконструкції.
Дається взнаки втрата моральних орієнтирів. Нахабство, шахрайство, зверхність у ставленні до ближніх вже не вважається гріхом. Батьки тішаться, коли дитина росте «не тюхтієм», мовляв, світ тепер такий. Знущається чадо з сусіда по парті, – байдуже, головне, що за себе вміє постояти. Так і плекаємо паростки егоїзму, жорстокості у стосунках з іншими людьми. А потім дивуємося, чому так незатишно, некомфортно всім нам живеться.
У народі кажуть: «Добрий сусід – рідніший за родича». Між родичами теж можуть іноді виникати непорозуміння, сварки, але рідко коли це призводить до глибокої ворожнечі, ненависті. Найрідніших людей ми намагаємося зрозуміти, пробачити їм. То ж і в міжсусідських стосунках треба прагнути будувати місточки щирості і доброти.
Опитування: 1. Як часто ви спілкуєтеся зі своїми сусідами? Чи відзначаєте спільно з ними родинні свята? 2. Звідки береться у нас психологія, що людина радіє, «коли в сусіда корова здохла»?
Оксана Миколаївна, 49 років: – Спілкуюся часто, свята також іноді відзначаємо. У нас є кілька сусідів, які є нашими друзями, як ми вважаємо. – Я думаю, що це залежить від особистих якостей кожної людини. Як мама дитину виховала, то так і буде. Безумовно, кожна людина по-різному відноситься до чогось. Я знаю багато людей, які здатні на співчуття, допомогу. Думаю, це твердження можна віднести до людства в цілому. Ми, українці, любимо пожартувати про себе, але не знаю, чи дійсно у нас є така риса. Серед нас, так само, як і серед інших народів, є люди, які співчувають і допомагають, а є такі, котрі радіють чужому горю.
Дмитро Максимович, 64 роки: – Не спілкуємося і свят не відзначаємо. Ми живемо в окремому будинку, у нас сусіди за двома парканами з обох боків і ми з ними перемигуємося через паркан. Про спільні родинні свята не йдеться. Хоча ми знаємо, коли вони святкують, вони знають, коли ми святкуємо. І спостерігаємо це зовні з-за паркану, але разом – ні. – Це стандартна заздрість. Каїн убив Авеля, як пам’ятаєте, а ми каїнові діти. Це почуття ніколи не заохочували в моральних системах, але продуктивне використання заздрості можливе. Не за схемою «нехай у сусіда корова здохне», а коли йдеться, що я сусіда перевершу, зроблю щось краще, ніж він. Це використовується у спорті, тобто спортсмени – це професійні заздрісники, які вміють використовувати це почуття собі на силу. І цьому треба вчитися, бути «спортсменами».
Наталія Олександрівна, 28 років: – Дві дуже короткі відповіді: ні, ні. Нічого особистого, просто дуже зайнята, тому не пересікаюся з сусідами ані вранці, ані ввечері. Так само і мої сусіди. Працюємо, от і все. – Я не особливий спеціаліст у психології. Не впевнена, чи передається це генами, коли кажуть, що українці таким грішать. Я все ж таки думаю, що то наклеп на націю, бо не всі радіють. З іншого боку знайдуться і швейцарці, які порадіють, коли у сусіда собака здох. І ірландці, і іспанці, коли в когось виноградник засох. Тому я не думаю, що ми виняток з-поміж усіх націй. Заздрість присутня у всіх. Щоправда, дивлячись в якій мірі.
Галина Дмитрівна, 42 роки: – Бачите, я живу у такому будинку, де сусідів можна і не знати. Насправді, половину людей зі свого будинку я не знаю, бо це багатоквартирний будинок. Наприклад, десь живуть квартиранти, яких також не знаю, інша квартира зовсім замкнена. Навіть не знаю, хто де живе. – Ця психологія від власної убогості людини. І все залежить тільки від людини. Я не розумію, як може чиясь біда тішити. Це патологія, якась патологічна психологія.
Уронил как-то раз ключи от квартиры в шахту лифта. Что делать, блин? Поднимаюсь домой, звоню соседям, открыли дверь в общий коридор. Захожу, беру старую удочку, подтягиваю леску так, чтобы крючок был на самом конце удочки, спускаюсь вниз, стоя в лифте держу ногами двери, выуживаю этой конструкцией ключи. Хлопает входная дверь, шаги. Появляется мужик какой-то, увидел меня с удочкой в руках, приостановился на секунду, потом подходит ко мне и тихо так спрашивает: - Ну, как, клюет? Не нашелся, что ему ответить.
Погода
Співпраця
До уваги керівників підприємств, установ та організацій! Якщо у вас виникає потреба повідомити христинівчанам якусь інформацію, прозвітуватися про проведену роботу чи оприлюднити якісь інші матеріали (окрім реклами), надсилайте їх на E-Mail: admin@khrystynivka.com або через форму "Зв'язок з адміністрацією" і в найкоротші терміни Ваш матеріал з'явиться на сторінках нашого сайту. Розміщення БЕЗКОШТОВНЕ (за винятком рекламних матеріалів)
Ми будемо дуже вдячні, якщо Ви встановите нашу кнопку на сторінках Вашого сайту чи блогу
HTML-код
BB-код
HTML-код
BB-код
Статистика
Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Використання матерiалiв сайту "Провінційне містечко Христинівка" дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань - гiперпосилання) на www.khrystynivka.com Передрук, копiювання або вiдтворення iнформацiї, що мiстить підпис "Олександр Неситов" у будь-якiй формi суворо забороняється. Дозвіл на публікацію даних матеріалів можна отримати звернувшись безпосередньо до автора. Адміністрація сайту може не розділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за розміщені матеріали, коментарі користувачів, за достовірність приватних оголошень, привітань та реклами.
