Прогулюючись ввечері вулицями рідної Христинівки мимоволі захоплююся надзвичайним спокоєм і затишком міста, магічним світлом ліхтарів, неспішністю людей, яких минаю. Розмірене і тихе життя... Хтось намагається втекти з маленького містечка, в якому важко знайти добре оплачувану роботу чи зайнятися власною справою аби змогти забезпечити себе і свою сім'ю, до столиці, а хтось взагалі за бугор. Прикро, бо люди у нас працьовиті, тямущі, талановиті і могли б розвиватися тут, де народилися, де зробили перший крок, де росли і ставали особистостями.

Може я й філософствую, але зовсім трішечки, просто в ідеалі було б чудово кожному з нас не применшувати власної вартості у великому запиленому, заангажованому фастфудами і вічнозаклопотаними людьми місті, де у тих, хто тебе оточує навіть немає часу запитати у знайомих «Як справи?», завжди поспішаючі люди вранці - на роботу, ввечері - додому. Боротьба за місце в транспорті, потім (якщо будеш файно працювати і просуватися по кар’єрній драбині) замовляти в черзі свою першу іномарку, пізніше протистояння за кращу посаду на роботі, і так постійно. Все життя у пробках, поспіху, гонитві за грошима і владу – самореалізацію і достойну оцінку себе іншими. Для когось такі жертви того варті. І не мені осуджувати людей, які їдуть від нас. Великим кораблям – великого плавання. Проблема в тому, що за n кілометрів звідси таких кораблів не так вже й багато. Людина, яка могла б займатися улюбленою справою вдома, де її знають, поважають, змушена їхати кудись, де потрібно прогинатися, принижуватися, пристосовуватися. Пропаганда життя в мегаполісі дає свої наслідки.

Я люблю свою Христинівку за її спокій. Я навіть в дитинстві не боялася пройти з одного кінця міста в інший, щоб провідати улюблену бабусю. Я насолоджуюся тим, що тут мені не потрібно нікуди поспішати, чи боятися не встигнути на метро, бо пройти містечко вздовж і впоперек можна лише за якусь там годину. А ще мені подобається спостерігати за тим, що молодь (зокрема чоловіча половина) все частіше ганяє м’яча на полі, замість того аби пити пиво у парку і смалити цигарки. Тішить око, також той факт, що наші вулиці регулярно прибираються, велика подяка людям, які це роблять. Переконливе прохання до тих, хто викидає сміття просто на вулиці – в нашому містечку достатня кількість урн, поважайте працю інших. Особливо якщо ви самі ніде не працюєте.

Прикрим є той факт того, що люди, зареєстровані у центрі зайнятості як безробітні, отримають гроші від держави не заслужено. Якщо в місті немає роботи – це не означає, що потрібно скласти руки і нічого не робити, таких людей було б чудово залучити до громадських робіт. І користі більше і дурних думок в голові менше, бо ж людина зайнята роботою, не матиме часу жалітися на економічну і політичну кризу в країні, а отже й убереже себе від непотрібних неврозів. Ми ж маємо ростити здорову націю, чи не так?

Розвивається інфраструктура міста, приємно бачити, що з’являються нові люди, нехай навіть заїжджі, що реклама наших підприємств звучить на радіо. У нас купують меблі, будматеріали, системи опалення і водопостачання, до нас приїжджають відпочивати – на дискотеку, у ресторани. Вірю, що якби не важке економічне становище в країні, то розвиток був би інтенсивнішим, та все у нас вийде – по-троху, не поспішаючи. Прикро лише за те, що для людей, які відвідують наше місто дорога перетворюється на антицелюлітну програму. Криза й без того змушує затягувати паски, а тут ще й заїжджаючи раз в тиждень до магазину можна залишитися без того цінного запасу енергії, що відкладався в нас роками на стегнах і боках. Жарти жартами, але шкода машин, які найбільше страждають від недоліків наших доріг. Будемо сподіватися, що чесне сплачення податків до казни буде мати позитивний вплив на якість «дороги додому». Приємно думати, що щось в житті залежить від тебе особисто. Давайте самим робити так, аби нам не було соромно за те, яким ми власноруч творити наше рідне місто. Згода?

Ельза